Воловецька Районна Рада

Історична довідка

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

Воловецький район розташований у північній частині гірських районів Закарпаття, межує зі Сколівським та Турківським  районами Львівської, Великоберезнянським, Свалявським, Перечинським і Міжгірським районами Закарпатської областей. Займає площу 543,9 кв. км, що становить 4,2 % території Закарпатської області. Відстань від райцентру, селища міського типу Воловець до обласного центру м. Ужгород автошляхом дорівнює 120 км, залізницею – 97 км. Транспортне сполучення з іншими районами Закарпатської області забезпечується через Уклинський, Подобовецький перевали, а з Львівською областю – через Верецький (839 м) та Воловецький (1014 м). Через територію  району проходить автострада Київ-Чоп, дорога республіканського значення Нижні Ворота-Міжгіря, залізниця сполученням КиївЧоп, газопроводи Уренгой-Помари-Ужгород і Уренгой-Західний кордон із газокомпресорною станцією біля районного центру, нафтопровід «Дружба», високовольтні лінії електропередач «Мир» і «Братерство».

ІСТОРІЯ

Воловеччина є частиною етнографічного району Бойківщини, однієї із трьох відомих історико-етнографічних груп українських Карпат — гуцулів, бойків, лемків, що мають істотну відмінність у побуті, звичаях, обрядах і матеріальній культурі.

Воловеччина з райцентром у Воловці (5,8 тис. чол..) стала районом 22 січня 1946 року. 1962 року, у зв’язку з укрупненням адміністративних одиниць у СРСР, Воловеччину було віднесено до Свалявського району. Указом Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 року, коли всі 13 районів Закарпаття було відновлено, Воловеччині також повернуто статус району. Двом селищним та 13 сільським радам підпорядковано 25 населених пунктів. Населення — 27,5 тис. чол. 98 % жителів — українці, 1,3 % — росіяни, 0,9 % — національні меншини.

Селища:

*Воловець – районний центр, розташований в долині річки Вича, Біля підніжжя гори Темнатик, за 115 км. від обласного центру м. Ужгород. Населення близько 7000 чоловік. Через селище проходить залізнична дорога Львів- Чоп. Перша історична згадка- 1433 рік.

*Жденієво– розташоване на берегах річки Жденїївки за 32 км. від Воловця.  Відоме з 17- століття. Населення – близько 1,5 тисяч чоловік. Підпорядковано с. Збини.

Села:

*Абранка –  розташована за 20 км. від районного центру біля автодороги Львів – Чоп. Перша історична згадках- 1611 рік. Населення- 650 чоловік.

*Біласовиця– розташована біля підніжжя гори Пікуй за 22 км. від районного центру біля дороги Львів- Ужгород. Перша історична згадка- 1704 рік. Населення- більше 500 чоловік. Селу підпорядкована с. Латірка.

*Верб”яж – розташований за 17 км. від Воловця на автодорозі Львів – Ужгород.  Населення – близько 1000 чоловік. Перша історична згадка – 1600 рік. Під час визвольної війни мадярського народу 1703–1711 років у селі Верб’яж не раз бував Ференц ІІ Ракоці. Підпорядковано с. Завадка.

*Верхні Ворота / до 1946 року Верхні Верецькі/- розташовані за 7 км. від районного центру на автодорозі Воловець -Н. Ворота. Населення – близько 2500 чоловік. Перша історична згадка – 1558 рік.

* Гукливий (угор. Zugo) розташоване в долині між полониною Боржава та Бескидським хребтом за 6 км від районного центру. Село відоме старовинним рукописним документом – “Гукливським літописом”, з якого відомо, що Гукливий був заснований вихідцями з Галичини. Перша письмова згадка про Гукливий сягає 1588 р. Назву села пов’язують з невеличким потічком Гукливчиком.

*Лази – розташоване за 11 км від районного центру. Населення – близько 1000 чоловік. Перша історична згадка – 1600 рік.

*Ни́жні Воро́та (до 1946 року мало назву Нижні Верецьки)  — село Воловецького району Закарпатської області України. Населення 2651 чоловік. Розташоване у високогір’ї Карпат, при південних схилах Вододільного хребта, у межах Воловецької верховини. Через село протікає річка Латориця. В 1971 році надано статус селище міського типу, але тепер має статус села. Цей населений пункт дійсно символізує ворота Закарпаття, якщо в’їжджати в область з боку Львівщини. Він розташований у долині між Верецьким та Абранським перевалами, в мальовничій улоговині, оточений горами. Звідси 12 кілометрів до райцентру Воловець. Через село пролягає центральна автомагістраль ЧопКиїв (міжнародний Автошлях E50 Брест (Франція) — Київ — Махачкала) і протікає відома у краї річка Латориця, в яку тут впадають дві менші річки — Славка та Завадка. Уперше в письмових джерелах село згадується за ХІІ століття. Підпорядковане с.Задільське

*Підполоззя– розташоване за 22 км. від районного центру. Населення- 750 чоловік. Перша історична згадка – 1430 рік. Підпорядковані  Верхня Грабівниця і Ялове.

*Розтока – розташована за 45 км.від Воловця. Населення – 600 чоловік Перша історична згадка- 1631 рік. Селу підпорядковані – Кічерний і Перехресний.

*Скотарське – розташоване за 7 км. від районного центру. Населення близько 1, 5 тисяч чоловік. Перша історична  згадка- 1607 року.

*Тишів– розташоване за 17 км. від Воловця біля дороги Львів – Ужгород. Населення – близько 550 чоловік. Перша історична згадка – 1648 року. Селу підпорядкована Котельниця.

*Щербовець- розташований  біля підніжжя гори Пікуй за 33 км. від районного центру. Населення – 400 чоловік. Перша згадка- 1612 року. Підпорядковано с. Пашківці.

Відомий Закарпатський історик Теодор Легоцький в книзі “Монографія Березької жупи” між іншими відомостями повідомляє про села Воловецького району. Хоч ці відомості дуже скупі, але по них можна судити, як і коли було засноване село і скільки в ньому було дворів, кількість селян і худоби. Так, по Легоцькому у 1891 році Жденієво нараховувало 37 будинків, в яких проживало 271 чоловік. Жденієво у писемних джерелах згадується у 17-му столітті. За народними переказами першими мешканцями були кріпаки-втікачі з галичини. Вони спочатку оселилися в Котельниці, а згодом почали заселяти долину річки Жденієвки.

Нижні Ворота у письмових джерелах згадуються за ХІІ століття.  Тоді Нижні Верецькі /Нижні Ворота/ входили до складу Галицько-Волинського князівства, а з 13-го століття – до угорського королівства.У 1732 році Н.Верецьким граф Шенборн надав статус містечка, за яким воно дістало право влаштовувати ярмарки, що проводились понад 200 літ.

Згідно “Гукливського літопису”- додатку до стародавньої сільської метрики, село Гукливий заселили 1586 року галицькі сотники Іван Бобко та Петро Пецькович.В цей же час засновано і Скотарське.

Село Буковець між горами Пікуєм, Острою і Рівною засноване в 16 столітті селянами-кріпаками, що втекли з Галичини.

Село Пашковець в 1649 році мав намір збудувати службовець по імені Андраш Визницький на місцевості,яка називалась Млаки. Та заложили його селяни на пасовищі (паслі) і назвали його Пашковець.

Перша згадка про село Верхні Ворота (Вишні Верецькі) є в документах 15  століття.

Лази – перша згадка про село, тоді воно називалося Тимшор, є в документах 1600 року.

Село Підполоззя засноване в ХІУ столітті. В часи середньовіччя тут виробляли поташ і виварювали селітру.

Археологічні знахідки на території району:

Лази – скарб виробів доби пізньої бронзи (кінець ІІ тисячоліття до н.е.);

Підполоззя – скарби бронзових виробів доби пізньої бронзи (кінець ІІ тисячоліття до н.е.), поховання ІХ-Х століття н.е.;

Тишів – знайдено бронзові сокири кінця ІІ тисячоліття до н.е.

Місцевість сучасного Воловця була заселена в добу бронзи. У 1930 році тут знайдено два скарби, які налічували 23 бронзових та 5 золотих предметів, які підтверджують існування тут поселення у кінці ІІ тис. до н. е.

До речі, саме на території району починалася європейська історія угорського народу. Кілька племен, очолених вождем Алмошем, у 896 році перейшли через Верецький перевал (по долинi рiчки Латорицi) до Закарпаття та Панонiї. Саме про цей епізод, але у 898 році, згадує у своєму літописі відомий Нестор-лiтописець: ’воевати на живущие волохи и словiни’. А ось за хронiкою Анонiма, у 903 р. стався похiд угорцiв, під час переселення, на чолі з вождем Арпадом на Закарпаття і захоплення фортець Унг, Вари. У цей період наш край називався ’res nullis’ — нiчия територiя, або ’terra indagines’ — буферна зона.

Перша згадка про Воловець відноситься до 1433 року, коли він разом з навколишніми землями належав феодалам Переньї та частково Білкеям. За переказами, назва Воловця походить від назви річки Волівчик, в якій пастухи в давнину напували волів, що паслись на багатих травами полонинах.

В наступні роки Воловець переходив від одного господаря до іншого, а на початку XVII ст. його включили в Мукачівську домінію. У 1625 році начальник гарнізону Мукачівського замку Янош Балиндя подарував його Олексі Шімону. В дарчій грамоті, підтвердженій 1628 року, вказувалося, що новий хазяїн зобов’язаний поселити тут своїх кріпаків.

У 1645 році трансільванський князь Дьєрдь ІІ Ракоці, який вів активну боротьбу за розширення своїх володінь, приєднав до них і Воловець. Село в той час було невеликим, в ньому проживало кілька десятків сімей. Основним заняттям жителів було тваринництво. На початку XVI ст. селяни були повністю закріпачені. Феодальні війни і міжусобиці неодноразово приводили до розорення Воловця. Так, в 1657 році польські війська на чолі з воєводою Любомирським зробили наїзд на володіння цього князя. Багато сіл, у тому числі Воловець, були зруйновані і спустошені. Після придушення визвольної війни угорського народу 1703–1711 рр. всі володіння її керівника Ференца ІІ Ракоці були конфісковані і в 1728 році перейшли до графа Карла Шенборна. Воловець увійшов у Мукачівсько-Чинадіївську домінію.

Перша половина XIX ст. характеризувалася розширенням поміщицького господарства за рахунок наділів кріпаків і посиленням їх експлуатації. Пригнічені селяни не мирилися з кріпосницькими порядками і неодноразово виступали проти панів. У 1761–1762 рр. 33 жителі Воловця перебували в тюрмі за непідкорення адміністрації домінії. Влітку 1831 року на Закарпатті вибухнуло повстання селян, в якому взяли участь і жителі села. В результаті революції  в Австро-Угорській імперії 1848–1849 рр. кріпосне право відмінили.

У другій половині XIX ст. Воловець був порівняно великим селом на Верховині. У 30-ті роки XIX ст. у Воловці почало діяти напівкустарне підприємство по виготовленню черепиці і цегли. У 1872 році італійськими промисловцями було розпочато будівництво залізниці.

У 1882 році у Воловці почав діяти перший навчальний заклад — державна початкова школа.

В 1900 році в селі проживали 1284 чол., в тому числі 839 українців, 253 німців, 177 угорців, 3 словаки, 1 румун, 11 євреїв; в селі було 198 будинків, з яких 24 кам’яних та 174 дерев’яних. Триповерховий будинок належав багатому Грінбергу.

У 1900 році тільки 346 жителів вміли читати і писати. В 1909 році двоє вчителів навчали 107 учнів.

У 1901 році одна із будапештських фірм змонтувала у Воловці лісопилку, яка виготовляла будматеріали, на ній працювало 25—30 чоловік. В 1906 р. її переобладнали, обладнавши паровим двигуном.

1914 рік — Російськи війська оволоділи селом, 200 воловчан приєднались до війська.
1919 рік — проголошено Радянську владу, а в кінці квітня цього року чехословацькі війська ввійшли у Воловець.

1938 рік — у Воловці проживало 2350 чоловік, у школі навчало семеро вчителів 132 дітей.

1939 рік — Угорська окупація. Страчено 3-х чоловік, 11 кинуто в тюрму, 93 відправлено на примусові роботи.

9 жовтня 1944 року у Воловець війшли радянські війська 351 стрілецької дивізії.
Листопад 1944 року — створено Народний комітет, який передав землі селянам і націоналізував лісопильний завод.

У 1944 році почала функціонувати початкова школа, а в 1945 році на її базі — середня.

1946 рік — почав діяти медпункт. 1947 рік — відкрито лікарню на 30 ліжок.

1948 рік — створено колгосп «Радянська Верховина».

1950 рік — відкрито клуб і бібліотеку з книжковим фондом 18000 екземплярів.

1957 рік — Воловець став селищем міського типу.

1958 рік — почав працювати соко-винний завод.

1963 рік — створено лісокомбінат.

1973 рік — почала функціонувати «нижня площадка» філіалу Львівського заводу «Електрон».

1978 рік — почала функціонувати «верхня площадка» філіалу Львівського заводу «Електрон».

ГЕОГРАФІЯ

У межах району знаходиться частина Українських Карпат, які в свою чергу входять у Карпатську гірську систему. Гірські хребти простягаються з північного заходу на південний схід, в цьому ж напрямі збільшується їх висота, змінюється вигляд.

Район розташований на Вододільному (Верховинському) і Полонинському хребтах, між якими лежить Міжгірна улоговина.

Річка Ріка розділяє Верховинський хребет на масиви Бескиди та Горгани. Бескиди знаходяться на північний захід від верхів’їв р. Ріка та мають висоти 800-1300 м. Гори мають м’які обриси, пологі схили, вкриті лісами, мають куполоподібні вершини. Верховинський хребет ще називають Вододільним, бо він є головним вододілом українських Карпат. На Міжгірній улоговині розміщені найбільші населені пункти Воловеччини: смт. Воловець, с. Нижні Ворота. Найвища точка Вододільного  хребта: г. Пікуй (1408 м).

Гори Полонинського хребта відзначаються плоскими вершинами та крутими схилами. Переважні висоти 1400-1500 м. На схилах – букові, буково-смерекові, ялинові ліси. Верхів’я хребтів і гір укриті субальпійськими луками (полонинами), для яких характерні зарості чорниці (місцева назва яфини ), брусниці, ялівця, та різні види трав. Найвища точка Полонинського (Боржавського) хребта: г. Стій (1681м)

Через район протікає 35 річок та потічків загальною протяжністю 143 км. Ріки мають змішаний спосіб живлення: дощовий, сніговий, підземний. Режим – паводковий.

Найбільшою рікою Воловецького району є ріка Латориця. Її притоками є річки Вича, Жденіївка, Бескид. Вони беруть початок на схилах Вододільного хребта.

Клімат – помірно-континентальний (гірський), тобто чітко виражені пори року. За рік випадає близько 1200 мл, шо є досить високим показником вологості.

Тривалість безморозного періоду до 120 днів. Переважають західні вітри, які приносять із собою циклони. Ясна, сонячна погода встановлюється при східному, південно-східному вітрах. 3 півночі по Міжгірній улоговині на територію проникають холодні повітряні маси. Клімат на Воловеччині сприяє вирощуванню невибагливих холодостійких культур.

Найтеплішою точкою району є с. Підполоззя, найхолоднішою – с. Розтока.

Рослинний і тваринний світ відзначаються різноманітним видовим складом.

В лісах ростуть переважно смерека, ялиця, бук, ясен, явір. Урочище Росішний багате буковими пралісами. Гірські хребти від Пашківців аж до Високого Каменя (поблизу с.Підполоззя) – це флористичний заказник “Пікуй”, де під охороною багато цінних рідкісних рослин, в т.ч. лікарських. Пам’ятка природи Високий Камінь славиться тим, що його крутосхили –  найвищий у Карпатах ареал зростання дуба скельного і сосни чорної. Зустрічаються у верховинських лісах і такі релікти, як тис ягідний (урочище Кочилово), кедр та ін. Багаті рідкісними цілющими травами (зокрема, арнікою гірською) альпійські луки; конвалією, білоцвітом весняним, підсніжником – лісові масиви; пізноцвітом осіннім і шафраном весняним – долини. Серед багаторічних трав зустрічаються дивоквіти – гладіолуси дикі. Ці та ряд інших рослин занесені до Червоної Книги і охороняються законом.

Неймовірно багата Воловеччина дарами природи: тут росте солодка гірська малина і суниця, антрацитна чорниця і ожина, лісовий горіх, гриби.

Серед тварин особливо поширені на Воловеччині лисиця, вовк, бурий ведмідь, борсук, куниця, горностай, видра, лісовий кіт, рись, заєць, білка, дикий кабан, козуля, карпатський олень. Серед птахів слід назвати глухаря, тетерева, рябчика, сіру куріпку, сову, дику гуску, дику качку, а з плазунів поширені ящірки, вуж, веретільниця, гадюка звичайна, саламандра. У річках району водиться багато риби: форель струмкова, лосось дунайський, харiус, умбра, бабець, марена, головень, плiтка, карась.

На Воловеччині є 7 мінеральних джерел. Найвідоміше з них – в урочищі Занька. Тривалий час тут працювали купальні, утримувані лісокомбінатом.

ЛЕГЕНДИ

У гірських селах з вуст у вуста передається легенда, що гори виникли внаслідок того, що ангел-бунтівник Люцифер, під час створення світу, пірнувши на дно моря за жменькою піску для Бога, заховав кілька піщинок у роті, і коли Бог благословив той пісок, щоб з нього з’явилась Земля, почали рости й піщинки у роті ангела. Де плюнув Люцифер, носій бунту і спротиву, там виросли гори.

Існує й інша, не менш цікава легенда – як Бог наділяв народи долею.
Мадяр швидко взув чоботи, прийшов до Бога першим і отримав родючі, благодатні рівнинні землі. Єврей біг – і встиг отримати ґешефт. А верховинець доки взув постоли, ішов поважно – і прийшов останнім по свою долю, от йому у дарунок дісталися гори.

Ще одна, досить своєрідна легенда побутує у селах Воловецького району про малоземельну та бідну на хліб Верховину – коли Христос із Святим Петром ходили по землі, благословляючи її. Петро каже: -Підемо горами чи рівниною? – Е,- махнув Христос на гори рукою,- де ми там людей знайдемо, підемо рівниною…Так і не благословив Христос Верховину. А з того часу повелося, що коли хтось безнадійно махне рукою на якусь справу чи обставину, то кажуть:”Махнув, як Христос на Верховину”.

ПОБУТ, ЗВИЧАЇ

Перші поселенці Верховини, вибираючи місце для оселі, дивилися, щоб було близько до води та лісу, і аби обов’язково були полянки та галявини для випасу худоби. В ті часигустий лісбув не тільки будівельним матеріалом, а й притулком під час навали чужинців. Верховинці берегли кожне дерево. Ніколи не рубали дерев, які корінням утримували береги потічків чи річки від розмивання водою, залишали і берегли серед ділянок для тіні, щоб було де пообідати і відпочити. Кожне дерево для чогось призначалося: липа для бджіл і липового лікувального від простуди чаю; ліщина крім горіхів служила вівчарям за палицю і вудилища для рибаків та тичення квасолі; береза поїла весною своїм соком і слугувала добрими довговічними мітлами; лоза – прекрасний матеріал для кошиків, а осика використовувалась, як осиновий кілок для знешкодження злих упирів вурдалаків…

Не дуже сприятливі для господарювання умови не сприяли раньому заселенню краю. У четвертому розділі урбарських відомостей у 1771 році схарактеризовано, в яких умовах господарювали гірські селяни;
– Пашу на нашу геверну маргу маєме, уже яка є, лиш тілько що не скоро трава росте, а скоро снігом припадає. Воду добру і доста її маєме, та й близько коло хижі нам тече. Дерева на огень букового в нашем кутку маєме доста, та й не дуже далеко, але ся і десять годів промине, покля ся раз уродить. Для нашого сушигу хміль маєме у кертах…інше ся не родит, лише овес; де нагноїмо помало, але дуже мало ся родит і пшениця яра та ячмінь.
Про клімат старожили сходяться на одному: давно зими були довгі і холодні. Згадують і дощові роки і засушливі літа.

Сніг випадає на Михайла /21 листопада/. На Стрітення /15 лютого/ кажуть, що в цей день літо зустрічається з зимою. Сніг сходить у марту. По Благовіщенню /7 квітня/ починають ярувати у кертах. Після Юрія /6 травня/ виганяють худобу на полонину, аж до Іллі /2 серпня/. Усі польові роботи мають завершитися до Покрови /14 жовтня/. Досить часто, рік через рік, верховинцям надокучали стихійні лиха.

Щоб жити у горах, де навіть улітку рідко коли теплі ночі, часто ідуть дощі,а взимку дошкуляють морози й снігопади, необхідно десь сховатись. Для сховку будували захисток. Улітку від негоди рятувала колиба – кілька встановлених похило повздовжніх і поперечних жердин, вкритих смерековим лубом. На зиму робили зимівку – дерев’яний зруб з похилим двостічним дахом. Приміщення зимівки було розділено навпіл,одна частина для вівчаря, друга для худоби. В народі кажуть:людина живе не для того,щоб їсти,а їсть для того, щоб жити; кажуть і про інше:голодним вийдеш між люди,але голим-ні.

В одязі верховинці керуються почуттям міри: щоб було просто і зручно,економно,доступно,дешево і гарно. Чоловічий буденний одяг був зручним і надзвичайно простим: улітку- домоткані штани /бачмаги/, сорочка, постоли, крисаня /своєрідний капелюх/; весною і восени одягали уйош /піджак/; вівчарі ховались від дощу і холоду у гунях-копцованях; взимку носили ґаті на очкурові /як спідні/ і холошні із домотканого полотна /сукна/, светер, кептар, уйош, капці й рукавиці ручної роботи, постоли, боканчі -багатші горяни носили чоботи і шапку-бирку. У 20-30-х роках двадцятого століття одяг почали прикрашати вишивкою. Вишивка засвідчувала працьовитість і високий смак як відданиці, так і господині.
Оселі горян у 19-му столітті були однокімнатними. Окрасою хати були ікони та вишиті рушники,які звисали на жердині під сволоком /герендою/. У свята стіл застеляли скатертиною,яка теж по краях була прикрашена вишивкою. Гама вишивок -життєстверджуюча: на білому фоні, символі світла,чистоти і щастя; червоні квіти –  розквіт і доборобут, оберіг від злого; жовтий колір – тепле проміння сонця,синій -безхмарне небо, зелений – символ всього зеленого на землі. Орнамент у вигляді ромбів символізував плодовитість, а червоні задиркуваті півники – промовисті провісники світанку, коли чорні сили ночі втрачають силу свого духу.Дерева на вишивках символізують схематичний образ матері-землі та жінки-берегині. Наприкінці 19-го століття на  Верховині почали зводити двокімнатні і трикімнатні оселі. У світлицях стіни почали прикрашати декоративними тарелями.

Подекуди у рамках і під склом вивішують родинні фотографії. В хатах з’являються шафи для посуду /крединці/. Хати мають ошатний і привабливий вигляд.У всьому домінує чистота і порядок. Кожна річ лежить на своєму місці. Це стосується господарського реманенту і хатнього начиння. Горяни часто розповідають притчу про батьків заповіт сину: на кожний день взувати чоботи – щодня чистити чоботи, щоб виглядали, як нові.
Практичне і корисне – на першому місці, а потім уже краса. Ярма для волів і шлеї для коней мають бути зручними і гарними. Це стосується воза та саней. Краса у формі та доцільності. Кожну річ горяни сприймають у гармонійному поєднані змісту і форми,  краси та користі. Традиції органічно поєднали матеріальне з духовним.

Виявлені документи та перекази однозначно стверджують, що першопоселенці Воловеччини були християнами, прихильниками юліанського календаря й кирилиці. Вони вірили у свого Бога, поєднуючи поганські традиції з християнськими. У селах дотепер не сумніваються у достовірності билиць про зустрічі з нечистою силою – з повітрулями, вовкунами, босорконями і відьмами. У віддалених селах ще й досі широко практикується чорна і біла магія. Селяни підпорядковують свої вчинки сновидінням і повір’ям. Якщо західний християнин у вирішенні своїх проблем звертається з молитвою до Бога, то верховинець намагається змінити ситуацію за допомогою магії, одночасно звертаючись з молитвами до Бога.

Як Божу кару сприймають селяни неврожаї, а також хвороби і епідемії. Досі для профілактики вживають часник, цибулю і старанно дотримуються традиційних заборон:

– не можна лягати на землю до Благовіщення /7 квітня/;

– не можна купатися в річці, доки біб не зацвіте;

– не можна купатися в річці після свята Іллі /2 серпня/;

– гріх їсти яблука до Спаса /19 серпня/.

Рідко який верховинець не володів мінімальними знаннями з терапії і траволікування. Особливо жінки – щоб лікувати жіночі хвороби і дитячі недуги. І ватаг, і молодший вівчар могли дати раду, що робити, коли “нападе пострів” /радикуліт/,”нападе колька”/біль у череві/, ”нападе трясучка”/пропасниця/,могли вправити вивих, накласти шини при переломах. Якщо підозрювали вроки, відгашували три або дев”ять вугликів і тією водою вмивалися. Приймати роди, змити плач, відлити переляк, вправити грижу кликали сільську бабу.

Універсальним засобом проти хвороб до сих пір вважається часник. Він відганяє нечисту силу, при болях голови ним натирають скроні, печений зубок часника кладуть в дупло хворого зуба.

Ритм і розмірений практичний поступ – основа буття верховинців. Адже саме пори року зумовлюють черговість їхньої діяльності. Кожний трудовий день закінчується нічним відпочинком, кожний трудовий тиждень закінчується неділею. А ще всі великі і малі релігійні свята– для поважних розмов та відпочинку від роботи.У святах проглядаються елементи як християнських, так і дохристиянських вірувань. Хоч бурхливе двадцяте століття внесло корективи  і в поведінку, і в звичаї та смаки, та все ж горяни через обряди зберегли  свої важливі віхи у циклічному плині часу – від Різдва до Великодня, від хрестин до проводів у Вічність. З року в рік, коли тріщать морози, віють завірюхи, верховинці вели літосчислення не з 1-січня, а від Святого Вечора, у ніч з 6-го на 7-ме січня. Селяни Верховини початком річного циклу вважали не світський Новий рік, а Різдво.  Другим таким же великим святом є Великдень. На ці свята за столом повинна зібратися уся родина. В інших святах та в обрядах їх святкувань перегукується фольклор зі святістю узвичаєних вірувань, дійств, де почуємо легенди, звідки взялося свято і що не можна при ньому робити, коли не можна їсти зтарілки або користуватися ножем…:

На Святий вечір можна робити. Не гідно бігати по селу. На вечерю варять 12 пісних страв. Печуть керечун, який кладуть на стіл поверх сіна, має так стояти до Василя. На святий вечір не можна шити. Перед вечерею милися з грошима, аби гроші цілий рік велися. Розпочиналася коляда.

Василя /14 січня/ – як Святий вечір. Вечеряють напорзно. Ворожать; беруть ясні вуглики і кладуть на стовп у ряд, загадують, на кого котрий вуглик. Чий скоріше згасне, той скорше умре….Календарно-обрядовий цикл завершується 19 грудня на Миколая Чудотворця. Довгождане    дитяче свято: звечора 18 грудня діти чистили взуття і ставили на вікно -чекали подарунків від Миколая. Вранці знаходили там подаруночки залежно від матеріального стану сім”ї, але цукерки, пряники, олівці або зошити клали в кожній родині.

І так з покоління в покоління. Від дітей до внуків передаються заповіти та звичаї батьків. Весни приходять і відходять, після негожих днів настають погожі, після холодних зим приходять сонячні дні. І так з року в рік, від Різдва до Святого вечора живе Верховина  ладом, встановленим Всевишнім в природі і в народі. Родинний цикл у кожній сім”ї  визначався Долею і Провидінням Божим.

Цікаві факти

ГУКЛИВЬКИЙ ЛІТОПИС

Гукливський літопис, що носить назву”Новєйшая, яжє когда случишася”, вівся з 1660 до 1819 року.  До 1783 року писаний одним почерком з пропуском деяких років, мабуть переписаний з якогось оригіналу, адже один літописець не міг його писати 123 роки. З 1783 року аж до 1820 року писав його місцевий парох Михайло Григашій, наступних 10 років літопис вів хтось невідомий, бо Григашій помер 1823 року. В цьому літописі переважно розповідається про погоду, врожаї, місцеві важливі події, але в ньому є і цікаві історичні відомості. Згідно запису 1660 року зима була тверда, сніг випав такий великий, що люди дорогу в ліс протоптати не могли. Як він випав на Пилипово Пущення, то стояв аж до Благовіщення. Люди через нестачу соломи «хижі і стодоли геть подерли марзі /худобі»/. А 1872 року літо було сухим, овес і трави вигоріли. Взимку ”ради недостатку зимівлі хижі і стайні подерли.” Далі літопис твердить, що 1786 року селяни не мали чим сіяти. “Люді  пухлі і у Марамороші  із голоду умираючі, іздохліну єлі”.

– 1785. Того року яровати почали по св.Ґеоргію і цілоє літо дожд ішов.Сівба аж до Покров зелена била. Посему мороз ізварив, мало што люди ізняли сівби.

1786. У яри, хотя і сице рано била, не била што сіяти. Люде із голоду пухли із голоду умирали.І того року літо мокроє і студеноє, врожай слабий. Того жде року люде їли січку, жаливу, ріпницю, кромпловиня і іная таковая.

1793. Зима, то є на слідуючий рік 1794 така била, же цілої зими не било видіти снігу, лем уверсіх помалу.Літо такоє сухоє било, же овси у многих містах так ізгоріли,что никто на них серп не брав.

1810.Місяця мая 14/27 за н.ст./ сніг розчав падати,і все падав до 22, на 27 де на п’ядь у сел, у горах до коліна упав і лежав два дні.

1818. 30 юлія/12 серпня/ мороз упав і був.

ТРАМПЛІН

У 1850-х рр. у Воловці був збудований найкращий в Австро-Угорщині на той час лижний трамплін. У 1862 року монарх Австро-Угорської імперії Франц-Йосип відвідав Воловець у супроводі герцогів Шварценберга та Естергазі. Тут вони весело провели час: спускалися з гір на лижах, стрибали з місцевого трампліна.

На жаль, за стільки років від унікального трампліна вже практично нічого не залишилося. Досі збереглись тільки бетонні тумби поміж ялинками в лісі — колишній фундамент трампліну.

ІВАН ФРАНКО НА ВЕРХОВИНІ

В 1899 році село Верб”яж відвідав Іван Франко, а в жовтні 1895 року в с. Скотарське гостював у священика Омеляна Штефана.

НІМЦІ

Частину села Підполоззя під назвою Полище у 1870-х рр. почали заселяти німці (шваби). У 1880 р. тут були вже 43 поселенці, які працювали на лісорозробках у володіннях графа Шенборна.

Шваби були чудовими теслями, про що свідчить каркасна каплиця св. Марії-Магдалини 1880-х рр., побудована за рахунок власників пилорами Ройзмана та Вука.

Маленька споруда каплиці унікальна, оскільки є єдиною збереженою малою сакральною формою будівництва місцевих німців.

ДЕРЕВЯНІ ХРАМИ

На території Воловецького району нараховується 6 старовинних дерев’яних церков – пам’яток архітектури. Вони розташовані в селах Гукливий, Задільське, Абранка, Ялове, Верхній Бистрий, Тишів. Найдавнішою та найвідомішою пам’яткою є дерев’яна церква XVIII ст., збудована в с. Гукливий. Старовинні дерев’яні храми є пам’ятками неповторної, самобутньої народної архітектури Українських Карпат.

ЦЕРКВА СВЯТОГО ДУХА (с. Гукливий)

Гукливська церква — найдавніша дерев’яна церква Воловецького району, збудована у XVIII столітті з ялиці на фундаменті з річкового каміння, і належить вона до верховинських шедеврів. Церква дивовижно струнка і пропорційна. Кожен елемент органічно переходить в інший. Можливості дерева як матеріалу розкрито тут повністю і в доцільних лініях конструкції, і в стриманих художніх акцентах.

У 1784 році Франц Пеер розмалював Святодухівську церкву.

У церкві Святого Духа був написаний Гукливський літопис.

З 1998 до 2001 року церква страшенно занепала через байдужість до культурних цінностей місцевої влади. Шинґли (ґонти) прогнили і дощ лив всередину. Найбільше постраждали кутові з’єднання, випуски вінців зрубів, ґанок, опасання. Ціною великих зусиль громадськості наприкінці 2001 року вдалося вкрити новим ґонтом дахи і опасання, але деревина зрубів уражена грибком і в окремих місцях підгнила.

Саме з гукливської церкви розпочалася акція порятунку та привернення уваги до дерев’яних церков. Тоді ж виявилося, що залишилося дуже мало майстрів, здатних виготовити дранку чи ґонти для покриття дахів церков. Увесь ґонт для перекриття церков у Гукливому, Уклині, Ясінях та нової церкви у Великому Бичкові виготовив Іван Молдован з села Щербовець Воловецького району.

ХРАМ УСПІННЯ БОГОРОДИЦІ (смт. Жденієво)

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ (УСС)

На пробудження національної свідомости закарпатців значний вплив мав побут Українських Січових Стрільців в Закарпатті. Більші або менші формації УСС побували довше або коротше, кілька днів, навіть кілька місяців в кількох селах району в часі від 4 вересня 1914 аж до квітня 1917.

Відділи УСС побували довше в таких місцевостях району:

В Нижніх Верецьках (Нижні Ворота) сотня Василя Дідушка від 10 вересня до 8 жовтня 1914.

В селі Мішкаровиці, біля Латірки третій півкурінь Степана Шухевича став постоєм кінцем листопада 1914 і виконував стежну службу увесь грудень та брав участь в боях в Підполозі (Везерсаллаш) і в Гукливому (Зуґо).

В околиці Волівця, поміж верхами Плай та Великий Верх сотні Осипа Букшованого, Романа Дудинського та Зенона Носковського перейшли на становище 20 грудня. Звідтіль атакували ворожі становища аж до 7 січня 1915.

Майже в усіх селах, де були стрільці, вже в перших роках чеського режиму, коли закарпатці мали більше свободи, як під мадярами, поставали читальні «Просвіти». Деякі з цих сіл (як Вишні Верецьки) стали центрами культурно-національної праці своєї околиці.

Пам’ять про УСС на Воловеччині зберігають чисельні могили стрільців, що лежать в таких місцевостях (в дужках день смерті):

Вишні Верецьки (Верхні Ворота): Микола Василаш (23 вересня 1914), Василь Грицина. Іван Юріїв, Іван Козел, Юліян Кордюк, Данило Корінь (24 вересня 1914), Василь Абрисовський, Іван Беч, Роман Богданович, Іван Вацик, Микола Вовк, Петро Завадович, Іван Коваль, Франц Мазяр, Павло Максимяк, Михайло Петрович (28 вересня 1914), Володимир Савицький (4 листопада 1914).

Воловець: Лев (Левко) Коберський (1897-29 листопада 1914, провідник шкільного Пласту у Самборі. Сімнадцятирічним пішов в УСС, підстаршина, провідник третьої чоти. Кавалер першої бойової нагороди Українських Січових Стрільців — срібної медалі хоробрості — за бій 27-28 вересня 1914 під Сянками. Помер від ран, не отримавши вчасно медичної допомоги), Михайло Палій (11 лютого 1915).

Гукливий: Іван Василишин (21 грудня 1914).

ВИДАТНІ ЗЕМЛЯКИ

Верховинський край багатий талановитими, діяльними особистостями, які прославились у літературі, мистецтві, суспільно-політичному житті. Це письменники Лука Дем’ян з с.В.Ворота, Олекса Улинець з с.Тишів, Василь Щерицький – депутат Чехословацького парламенту 20-30 рр. із с.Лази, Василь Пагиря із с.Щербовець, Федір Могіш та Марія Ігнатишин із с.Скотарського, поетеса Софія Малильо та Іван Грига -депутат сейму Карпатської України з Верхніх Воріт. Далеко відомі за межами Воловеччини співачка Віра Баганич із смт. Воловець, заслужений артист Білорусії Юрій Павлишин, академік Георгій Калитич з Біласовиці; ректор УжНУ, академік Володимир Сливка із Тишова; генерал-лейтенант міліції Іван Мотринець; Іван Курах – хірург, головний лікар Ужгородської центральної міської клінічноїлікарні. У Воловці виросли і отримали путівки в життя Антон Антонович Лявинець, доктор медичних наук, професор, очолює Міжнародний центр реабілітації важкохворих дітей в м. Будапешт і Іван Антонович Лявинець – єпископ греко-католицької церкви Чеської Республіки.

Лука ДЕМ’ЯН

Письменник, збирач фольклору. Народився 1894 р. у с. Верхні Ворота на Воловеччині (Закарпаття). Навчався у церковно-парафіяльній школі. Горожанську школу закінчив уже у зрілому віці, працюючи залізничником. Літературну діяльність розпочав збиранням і обробкою фольклорних матеріалів. До літератури Закарпаття увійшов як самобутній оповідач і новеліст. У творах змальовував життя закарпатських верховинців. Твори: «Чорт на весіллі» (1921), «Відьма» (1924), «Із села» (1943), «Весілля без жениха» (1956), «Зустріч» (1961), «Оповідання синіх Карпат» (1966). «Свадьба без жениха» 1965 р. російською видана у Москві. Збирач фолькльору. Дев’ятнадцять томів зібраних фольклорних матеріалів передав у фонди Академії Наук. Помер 1968 р. Вже після смерті вийшли збірки Л. Дем’яна «Голодний похід» (1977 р.) та «Крутогори Верховини» (1984).

 Віра БАГАНИЧ

Співачка- баладистка. Виконавиця народних пісень. Народилася 1937 р. в с. Воловець на Закарпатті. З 1961 р. – солісткаЗакарпатського заслуженого народного хору. Одночасно працювала у Закарпатській обласній філармонії. Репертуар В. Баганич складали ліричні пісні, пісні-балади, соціально-побутові та обрядові пісні, колядки, віншування. Під час боротьби з «етнографізмом» 1981 р. пішла з великої сцени. Створила фольклорно-етнографічний ансамбль «Верховинка». У книзі «Співає Віра Баганич» (Ужгород, 2000) зібрано 64 фольклорні пісні, що складають репертуар співачки.

Софія МАЛИЛЬО

Поетеса, педагог. Народилася 1926 р. в селі Верхніх Воротах (Вишні Верецьки) на Закарпатті. Початкову освіту здобула в українській гімназії в Чехії. 1947 р. вступила до Львівського університету. 1948 р. заарештована, а 1949 р. засуджена без судового слідства до 10 років таборів, які відбувала в Колимі та Іркутську. Звільнена 1956 р. Від 1960 р. вчителювала та викладала у Дрогобицькому педінституті ім. Івана Франка. Із 1990 р. пише вірші. Автор трьох поетичних збірок «Іди і вір» (1994), «Воскресіння пам’яті» (1999),  «А душа її – жива» (2007).

Олекса УЛИНЕЦЬ

Поет. Народився 1903 р. у Тишові на Воловеччині, Закарпаття.У 15 років пішов із рідного села на заробітки.  Працюючи упродовж 27 pоків у різних країнах, створив понад 1 000 пісень на бойківській коломийковій основі. Основні мотиви пісень – розмова з батьківщиною: «Чуєш, брате», «Линуть вісті», «Тяжко мені на чужині», «Верховино, світе милий» та ін. Із 1944 р. працює в Чинадієві на деревообробному комбінаті. 1958 р. виходить перша книга О. Улинця «Украдене щастя», 1967 р. – «Пісне наша – доле наша», 1973 р. –  «З коломийкою по світу». Помер 1978 р.

Василь ПАГИРЯ

Письменник, літературознавець, краєзнавець. Почесний громадянин міста Мукачево. Член Асоціації українських письменників. Народився у 1923 році у с. Щербовець. З дитинства захоплювався літературою та поезією. У 1943 році Василь Пагиря пройшов конкурс і став артистом Руського Народного театру в Ужгороді. На жаль, під кінець війни, його як неблагонадійного відправили до концтабору в Данії. Повернувся у рідне село у 1945 р. Після війни, як і тисячі горян, працював у лісовій галузі (майстер лісозаготівель, помічник лісничого, лісничий).

У 1955 році Василь Пагиря переїхав у місто над Латорицею. У Мукачеві працює товарознавцем на Закарпатській товаро-закупочній базі, а згодом головою робітничого комітету Мукачівського лісокомбінату. На пенсію Василь Васильович вийшов з посади голови Мукачівського райкому профспілки працівників державної торгівлі і споживчої кооперації.

Закінчив Хустський лісотехнічний та Мукачівський кооперативний технікуми та філологічний факультет. Свій перший вірш опублікувавши в газеті “Карпаторусский голос” у 1941 році. Згодом його твори друкувалися у колективних збірниках “Віщий вогонь”, “Перша зустріч”, “Новоліття”, “Відлуння”, “Сміховинки”. Першу книгу новел “Сім кроків” Василь Васильович видав у 1968 році. Наступними були його книги “Я світ узрів під Бескидом”, “Відлуння Карпат”, “Монастирі Закарпаття” і т.д. Творча спадщина Василя Пагирі охоплює 76 книг, сотні статей, нарисів, рецензій (у покажчику, що вийшов друком у 2006 р. включено 1596 назв).

ІСТОРИК ІВАН ДУЛІШКОВИЧ

Дулішкович Іван народився 14 листопада в 1815 році в с. Голятині Марамороської жупи (сьогодні Міжгірського району) у сім`ї священника. Після закінчення місцевої школи вчився в Ужгородській гімназії. Філософські науки вивчав у Кошицях, а богословські – в Ужгородській семінарії. Священицькі обов’язки виконував у верховинських селах Скотарське (1841-1848), Нижні і Верхні Ворота (1848-1869) на Воловеччині, а з 1869 року у селі Чинадієво поблизу Мукачева, де і помер 21 лютого 1883 року.
У важких умовах Іван Дулішкович зібрав велику кількість джерел і написав ґрунтовне дослідження “Исторические черты Угро-Руских” (Тетрадь І, Унгвар, 1874. – 133с.; Тетрадь ІІ – 1875. – 140с. ; Тетрадь ІІІ. – 1877.– 234 с.).

ЇЇ поява була значним явищем не тільки в науці Закарпаття, а й у піднесенні національної самосвідомості закарпатських русинів. Це було перше дослідження з історії Закарпаття (з найдавніших часів до поч. 19 ст.), написане рідною (“руською”) мовою на основі історичних джерел.

ПИСЬМЕННИК ЄВГЕН ФЕНЦИК

В когорті народних будителів Закарпаття помітне місце займає Євген Фенцик(1844 – 1903), чия творча діяльність як поета, прозаїка і драматурга, журналіста, історика літератури і публіциста припадає на другу половину ХІХ ст. і який три роки з 1871 до 1873 бувсвящеником гірського села Буковець

Народився  в селі Мала Мартинка на Свалявщині у сім’ї  греко-католицького  священника Андрія Фенцика.

Навчався Є. Фенцик в Ужгородській і Сатмарській (нині місто Сату-Маре в Румунії) гімназіях, затим на богословському факультеті Віденського університету.

Літературна спадщина Є. Фенцика досить різноманітна за своєю тематикою і жанровою широтою. Він був автором численних поетичних, прозових і драматичних творів, публіцистичних нарисів та етнографічних статей, перекладів і фольклорних записів, укладачем церковних проповідей. Свої різножанрові твори і краєзнавчі праці друкував в ужгородських і львівських газетах.

Прогресивною і плідною є також Фенцикова видавнича і журналістська діяльність. У 1885 році він заснував журнал „Листок”, який редагував до останніх днів свого життя. У часописі публікувалися його власні та інших авторів літературно – та історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті, уклав також для народних шкіл п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства, фізики, а для віруючих — “Молитвослов” і “Литургику”. Вдячна культурно-мистецька громадськість Закарпаття встановила й урочисто відкрила в Ужгороді (біля теперішньої обласної філармонії) 16 травня 1926 року пам’ятник Є. Фенцику (скульптор Олена Мондич).

АВГУСТИН ШТЕФАН

Народився 11 січня 1893 у селі Порошково (тепер Перечинський район Закарпатської області) у сім’ї священика Омеляна Штефана. Дитинство пройшло у с. Скотарське, куди був переведений священиком батько. Теологічну освіту здобув в Ужгороді, філософську у Будапешті у 1917 році. Працював викладачем учительської семінарії та реальної гімназії в Ужгороді протягом 1917 — 1921 років.

У жовтні 1918 p. вів переговори з Українською Парламентарною Репрезентацією у Відні про об’єднання Закарпаття з Галичиною. 18 грудня 1918 р. виступав на з’їзді Мараморощини, де було обрано Сигітську Народну. Учасник Всенародного Конгресу Угорських Русинів у Хусті 21 січня 1919 р., який вирішив об’єднати Закарпаття з Україною і заснував Центральну Українську (Руську) Народну Раду Закарпаття, (членом президії якої був до березневих подій 1939 р.).

Августин Штефан був співзасновником «Просвіти», головою Народнопросвітної Ради м. Мукачевого (1925 — 38), співзасновником Учительської Громади (1929) та її останнім головою (1938 — 39).

Працював також редактором тижневика «Русинъ», а потім щоденника «Русинъ» в Ужгороді (1921 — 23), співредактор журналу «Підкарпатська Русь» (1924 — 38), «Учительський Голос» (1930 — 39) та тижневика української фракції аґрарної партії «Земля і Воля» (1934 — 38).

Був засновником і директором Торгової Академії в Мукачево (1922 — 38), яку після угорської окупації було евакуйовано до Братислави.

З жовтня 1938 до березня 1939 р. — начальник міністерства шкільництва Карпатської України. На першому засіданні Сойму Карпатської України обраний Головою Сойму. За його кандидатуру проголосувало 20 із 22 депутатів парламенту.

Працював директором Української гімназії в Модржанах біля Праги (1940 — 45), з якою евакуювався до Аугсбургу (Німеччина), де був її директором (1945 — 49).

У 1949 році емігрував до США, де став викладачем у жіночій Академії у Стемфорді (1949 — 69). У 1978 — 85 pp. був заступником голови Уряду УНР в екзилі.

Від 1969 р. жив у Філадельфії, де й помер, похований на українському цвинтарі св. Духа в Гемптонбургу, Нью-Йорк.

МОНАХ – РОЗВІДНИК

У 1939-1941 рр. в Волівці і Мукачеві діяла розвідувальна група ієромонаха Феодосія (Ф. Росоха), який працював православним священиком у Канорі, а потім Воловці. У жовтні 1939 р. він написав листа командиру радянських прикордонників, в якому виявив бажання добровільно допомагати їм. Священик отримав підпільне ім’я Данило і повинен був кожного місяця 20 числа передавати розвідувальні зведення. Згідно отриманих завдань ієромонах Феодосій (Росоха) роз’їжджав по всій Угорщині і збирав розвідувальні матеріали. Група одержала завдання здобути карту залізничної сітки, графік руху поїздів та повідомляти про рух військових частин до кордону.

Йо́сиф Андрі́йович Фельба́ба(12 квітня 1921 — 13 травня 1995), народився в с. Верб’яж на Закарпатті, артист і театральний діяч на Пряшівщині; виступав з 1947 в Українському Національному Театрі (УНТ) у Пряшеві, з 1949 режисер (поставив понад 80 п’єс українського і перекладного репертуару); був режисером-гостем у словацьких і угорських театрах та в українських в УРСР і Юґославії. З 1971 — директор УНТ.

Віктор Павлович Синицький(10 січня 1967, Верб’яж) — Герой Радянського Союзу, почесний громадянин Бердянська. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 травня 1988 року за мужність і героїзм, проявлені при наданні інтернаціональної допомоги Демократичній Республіці Афганістан молодшому сержанту Синицькому Віктору Павловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Володимир Іванович Пішко (7 квітня 1951). Поет. Народився в с. Бусовисько Старосамбірського району Львівської області. З 1990 року живе у Волівці. Автор поетичних збірок «Сонетарій»,  «Ти-Юлія», «Терноглід», «Сторожня», «Відкарбоване».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перейти до вмісту